Частинами  2 та 3 ст.27 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що

-сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті. .

         -   сторона має право заявити про перевищення  третейським  судом меж його компетенції, якщо в процесі третейського розгляду виникне питання,  розгляд якого не передбачено третейською угодою або  яке не  може  бути  предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи цього Закону. 

           Аналогічне правило міститься в ч.2  ст.16  Закону України «Про міжнародний комерційний  арбітраж»:

         « Заява про відсутність у третейського суду компетенції може бути зроблена не пізніше подання заперечень щодо позову. Призначення стороною арбітра або її участь у призначенні арбітра не позбавляє сторону права зробити таку заяву. Заява про те, що третейський суд перевищує межі своєї компетенції, повинна бути зроблена, як тільки питання, яке, на думку сторони, виходить за ці межі, буде поставлено в ході арбітражного розгляду. Третейський суд може в будь-якому з цих випадків прийняти заяву, зроблену пізніше, якщо він визнає затримку виправданою.»

             Відповідно до статті 4 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» сторона, яка знає про те, що яке-небудь положення цього Закону, від якого сторони можуть відступати, або яка-небудь вимога, згідно з арбітражною угодою, не були дотримані, і проте продовжує брати участь у арбітражному провадженні, не заявивши заперечень проти такого недотримання без невиправданої затримки, а якщо для цього передбачено будь-який строк, то протягом цього строку, вважається такою, що відмовилась від свого права на заперечення.

 Закон України «Про третейські суди» прямо не передбачає наслідків пропуску стороною строків на заперечення щодо компетенції третейського суду. Проте наслідки пропуску цих строків передбачені у ст. V Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж:   зауваження щодо недійсності або відсутності ,або втрати чинності арбітражної угоди або повноважень арбітражного суду повинні бути заявлені стороною  до зауважень по суті справи.

 Якщо ці заперечення не заявлені в вище передбачений строк вони не можуть бути за явлені у державному суді при зверненні до нього з заявою про розгляд справи по суті або про виконання рішення арбітражу .

Аналогічні правила містяться у ст. 4 Типового Закону ЮНСІТРАЛ, ст. 32 Регламенту ЮНСІТРАЛ:сторона, яка знає про те, що будь-яке положення цього  Закона  не були дотримані але продовжує брати участь в арбітражному розгляді ,  не  заявив заперечень щодо цього вважається такою що відмовилась від свого права на заперечення

          Про застосування міжнародних правил арбітражу (Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, та Регламенту ЮНСІТРАЛ) до третейського розгляду в Україні сказано у п. 3.2. Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі №1-3/2008.

          У постанові від 30.08.2024 у господарської справі №    911/1766/22 об`єднана палати Касаційного господарського суду  з посиланням на норми Закону України «Про третейські суди» Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі №1-3/2008 та вищенаведені норми міжнародного  арбітражу зробила висновок про обов’язкове врахування  державними судами у справах пов’язаних з рішеннями третейського суду втрату у сторони третейського розгляду права на заперечення компетенції третейського суду, якщо таке заперечення не було подано своєчасно до третейського суду.

           Касаційний цивільний суд застосовує вищевикладені норми міжнародного арбітражу у справах про скасування рішень  арбітражного суду або про надання дозволу на виконання рішень арбітражу див., наприклад , постанови Касаційного цивільного суду від 10.04.2025 р у справі № 824/81/24 https://reyestr.court.gov.ua/Review/126609923, від 22.01.2026 р. у справі № 824/62/25 https://reyestr.court.gov.ua/Review/133578932

.

Більш того у постановах Касаційного цивільного суду від 06.02.2019 року у справі № 761/5425/16 та від 15.09.2022 р. у справі № 824/213/21 подання зауважень до складу арбітражного суду після розгляду справи арбітражним судом визнано зловживанням правом та таким, що не відповідає принципу добросовістності .

          Проте у господарських судах вищевикладені норми міжнародного арбітражу , Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі №1-3/2008 та  постанова об’єднаної  палати Касаційного господарського суду від 30.08.2024 р. у справі № 911/1766/22  в частині необхідності врахування державними судами у справах, пов’язаних з третейським розглядом,  втрати у відповідача права на подання заперечень щодо компетенції третейського суду ( якщо про це він своєчасно не заявив у третейському  суді ) не завжди застосовуються див .

№ 875/333/22  https://reyestr.court.gov.ua/Review/123916340,

№ 875/334/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/126607609,

№  875/383/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/126429840

Сторони мають право закінчити справу укладенням мирової угоди як до початку третейського розгляду, так і на будь-якій його стадії, до прийняття рішення (ч.5 ст.33 Закону) .

            На відміну від державного суду мирова угода затверджується рішенням третейського суду ( ч.6 ст.33 Закону) , а не ухвалою суду. У разі  невиконання мирової угоди зацікавлена сторона може звернутися за  примусовим виконанням цього рішення третейського суду .

           У разі якщо сторони  домовились  укласти мирову угоду після вирішення спору третейським судом державний суд може відмовити у затвердженні такої угоди з посиланням на те, що така угода повинна бути укладена під час розгляду спору у третейському суді (див. ухвалу Північного апеляційного господарського суду  від 14.01.2026 р у справі № 873/183/25 https://reyestr.court.gov.ua/Review/133283084) .

         За останні 6 місяців третейським судом при АІФБ прийнято 2 рішення про затвердження мирової угоди

          У справі Північного апеляційного господарського суду№  873/472/23 про видачу наказу на виконання рішення третейського суду  при АІФБ господарський суд відмовив банку у видачі наказу на рішення третейського суду з посиланням на ст.ст.16-19, 56 Закону України «Про третейські суди» , п. 6 ч. 1 ст. 355 ГПК України ( склад третейського суду не відповідав вимогам закону), ч.2 ст.17 Регламенту третейського суду , постанову Касаційного господарського суду від  11.02.2021 р. у справі № 870/89/20  .

          Цей висновок  суд першої інстанції зробив за результатами перевірки  розпорядження голови третейського суду про призначення третейського судді на розгляд справи на виконання вимог ч.2 ст.17 Регламенту третейського суду, Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, які затверджені 18.06.2015 наказом Міністерства юстиції України № 1000/5; –  стандартів   ДСТУ 2732:2004, ДСТУ 4163-2020.

          Суд першої інстанції  встановив, що  

• «наявний у лівому куті рядок розпорядження голови третрейського суду про призначення третрейского судді на розгляд справи не містить заповнених відомостей щодо номеру видачі відповідного розпорядження у справі»,
• « проставлена на розпорядженні Голови Третейського суду у справі № 226/23 реєстраційного індексу (номеру) розпорядження, який повністю відповідає вказаному номеру справи, ставить під обґрунтований сумнів юридичну силу такого документа та позбавляє можливості перевірити та достеменно встановити момент набуття повноважень (компетенції) третейським суддею для розгляду конкретної справи».

          Суд першої інстанції зробив висновок про те, що ці обставини свідчать про порушення третейським судом ч.2 ст.17 Регламенту ,  Правил діловодства, стандартів та відповідно – ст.ст.16-19 Закону України «Про третейські суди» ( надалі – Закон)  .

          Банк оскаржив цю відмову у видачі наказу посилаючись на те що  

1.     Частиною 2 ст.17 Регламенту встановлений 5 денний строк  від дня реєстрації позовної заяви для призначення третейського судді на розгляд справи . Цей строк у третейської справі № 226/23 був витриманий та його можливо достеменно  встановити перевіряючі дату реєстрації позовної заяви та дату прийняття розпорядження або дату ухвали про порушення третейської справи, у якої є посилання на розпорядження.

           Будь-яких вимог до форми розпорядження ( дати,номеру та інш) Законом та Регламентом не встановлено.

          Законом та Регламентом  також не встановлено будь-яких наслідків порушення строку призначення судді на розгляд справи  або невідповідності розпорядження про призначення судді вимогам Правил діловодства .

           Так  Касаційний цивільний суд   у аналогічної справі № 824/213/21 у постанові від 15.09.22 р. (https://reyestr.court.gov.ua/Review/106354165) невідповідність розпорядження голови арбітражного суду Регламенту цього суду не визнав підставою для відмови у наданні дозволу на виконання рішення арбітражного суду .

           Так  Касаційний господарський суд у справі  у справі № 870/89/20, на яку послався суд першої інстанції, перевіряв не момент набуття повноважень третейського судді на розгляд справи або юридичну силу розпорядження про призначення судді а – відповідність судді вимогам  ст.19 Закону . 

          У аналогічної справі № 824/213/21 Касаційний цивільний суду у постанові від 15.09.22 р. (https://reyestr.court.gov.ua/Review/106354165) невідповідність розпорядження голови арбітражного суду Регламенту цього суду  не визнав підставою для відмови у наданні дозволу на виконання рішення арбітражного суду .

           Законом та Регламентом передбачені  негативні наслідки у вигляді відводу судді лише у випадку  не відповідності третейського судді  вимогам ст.ст.18, 19 Закону. Про цю невідповідність суддя повинен заявити сам ( ч.2 ст.20 Закону) або – сторона у справі протягом трьох днів після  того,  як  цій  стороні  стали відомі  обставини,  які є підставою для відводу третейського судді відповідно до цього Закону    ( ч.5 ст.20 Закону).

            Крім того , оскільки питання відповідності третейського судді відноситься до визначення компетенції третейського суду то зауваження (відвід) до складу третейського суду сторона має право заявити до початку розгляду справи по суті ( ч.2 ст.27 Закону). 

        Правові наслідки порушення цього строку викладені у ст. V Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж,   якою встановлена неможливість подання заперечень до державного суду з приводу повноважень арбітра, якщо такі зауваження не були заявлені сторонами на певної стадії  арбітражного процесу ( див. https://uncitral.un.org/sites/uncitral.un.org/files/media-documents/uncitral/ru/register_texts_vol_ii.pdf ).

          У ст.4 Типового Закону ЮНСІТРАЛ ( https://uncitral.un.org/sites/uncitral.un.org/files/media-documents/uncitral/ru/07-87000_ebook.pdf), ст.32 Регламенту ЮНСІТРАЛ аналогічне правило має назву «Відмова від права на заперечення» (  https://uncitral.un.org/sites/uncitral.un.org/files/media-documents/uncitral/ru/21-07998_ebook_r.pdf ).

         Про застосування міжнародних правил арбітражу (Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, та Регламенту  ЮНСІТРАЛ)  до третейського розгляду в Україні сказано у п.3.2. Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі №1-3/2008.

            У третейської справі № 226/23 зауваження до складу третейського суду в ході третейського розгляду не були заявлені. Відповідно державний суд у цьому випадку не повинен розглядати   зауваження  до складу третейського суду або ініціювати власну перевірку складу суду,оскільки тягар доведення наявності підстав для відмови у визнанні і виконанні арбітражного рішення покладається на сторону, яка заперечує проти заяви стягувача. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Касаційного цивільного суду  від 14 січня 2021 року у справі № 824/178/19 та  від 13 січня 2022 року у справі № 824/87/21.

         У постановах  Касаційного цивільного суду від 06.02.2019 року   у справі № 761/5425/16 ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/79805738) та від 15.09.2022 р. у справі № 824/213/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/106354165) подання зауважень до складу арбітражного суду після розгляду справи арбітражним судом визнано зловживанням правом та таким, що не відповідає принципу добросовістності .

2. Що стосується посилання суду першої інстанції на порушення Правил діловодства то ці Правила  за сферою  їх застосування та змістом не розповсюджуються на громадські формування, яким є третейській суд ,не регулюють правовідносини призначення третейського суді на розгляд справи.

            Так  відповідно до  п.1 розділу І Правил «.„ці Правила є нормативно-правовим актом, обов’язковим для „державних органів , органів місцевого самоврядування, підприємств , установ і організації незалежно від форми власності.”

          Третейський суд не відноситься до державних органів , органів місцевого самоврядування, підприємства , установ і організації незалежно від форми власності, на які розповсюджується дія Правил. За визначенням  ст.ст. 2, 7  Закону  третейський суд є недержавним незалежним органом без статусу юридичної особи. За визначенням ст. 1 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань „ третейський суд є „ громадським формуванням”.

          Відповідно до п.10.6, п.10.7 , п.10.9  Розділу ІІ Правил діловодства розпорядчі документи  адресовані  „виконавцям ( структурним підрозділам або конкретним посадовим (службовим) особам)” або  „працівникам”  установи .

         Проте, розпорядження про призначення третейського судді адресовано третейським  суддям, які не є посадовими (службовими) особами третейського суду або його працівниками , не пов’язані з третейським судом трудовими відносинами , відносинами членства або адміністративними.

           За частиною 2 ст.14, ч.1 ст.20 Закону „для призначення чи обрання третейських суддів у кожній справі необхідна їхня згода”, тобто прийняттю розпорядження про призначення третейського судді передує отримання згоди на це третейського судді.  За Правилами діловодства  розпорядження у організаціях не потребує згоди осіб,  яким воно адресовано.

           За абз 4 ст.19 Закону  третейський суддя має право після призначення заявити самовідвід від розгляду справи за немотивованим «проханням» третейського судді, тобто відмовиться від виконання розпорядження про призначення. У організаціях, у яких діють Правила діловодства, не передбачена відмова від виконання розпорядження.

           Що стосується посилання суду першої інстанції на не відповідність номеру розпорядження  вимогам ДСТУ 4163-2020 , 4163-2020 то відповідно до ч.2 ст.23 Закону України «Про стандартизацію» : «Національні стандарти та кодекси усталеної практики застосовуються на добровільній основі, крім випадків, якщо обов’язковість їх застосування встановлена нормативно-правовими актами». У Правилах діловодства є посилання на ДСТУ 4163-2020, але як сказано вище вимоги Правил діловодства не розповсюджуються на громадські формування, яким є третейський суд.

           Велика Палата Верховного Суду у п. 65 постанови від 04.07.23 у справі №  233/4365/18 також зробила висновок про те , що вимоги  ДСТУ 4163-2020 не розповсюджуються на процесуальні документи суду ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/112406155).

          09.01.2024 р. Касаційний господарський суд у справі № 873/472/23скасував ухвалу Північного апеляційного господарського суду , погодився з доводами  банку стосовно підстав для її скасування про що сказано у  п.п. 7.12, 7.13 постанови Касаційного господарського суду –  

від 09.01.2024 р. (https://reyestr.court.gov.ua/Review/116382515) та прийняв рішення про видачу наказу на рішення третейського суду .

            У справі Північного апеляційного господарського суду № 876/73/23 про видачу наказу на рішення третейського суду боржник заявив про наявність підстав для відмови у видачі наказу ,  оскільки рішення третейського суду було прийнято за відсутності укладеного третейського застереження та відповідно за  відсутності у третейського суду компетенції розглядати спір  . Суд першої інстанції не погодився з доводами боржника та видав наказ .

     18.01.2024 р. Касаційний господарський суд розглянув апеляційну скаргу боржника та залишив у силі ухвалу суду першої інстанції ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/116416257) посилаючись на те, що

           «Відповідно до ч. 1, 2, 7 ст. 27 Закону України “Про третейські суди”  третейський суд, з додержанням вимог цього Закону, самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи. Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті. При прийнятті позову третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передачу спору на розгляд третейського суду.

         Ухвалою третейського суду порушено третейський розгляд справи та призначено судове засідання . Питання про наявність у Третейського суду компетенції на розгляд спору, що виник між сторонами, було вирішено Третейським судом під час порушення третейського розгляду, що узгоджується із положеннями Регламенту та Закону України “Про третейські суди”.

Відповідно до ч.2 ст.27 Закону та п. 1.7. Регламенту сторона має право заявити про відсутність у Третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті

        Відповідачем до Третейського суду було подано заяву про відсутність компетенції, яка залишена ухвалою Третейського суду без розгляду, оскільки подана після початку розгляду справи по суті.»

       Касаційний суд не погодився з доводами апелянта про  неукладеність третейського застереження  за відсутністю завіреного нотаріально перекладу договору із застереженням на українську мову та визнав ці доводи апелянта  надмірно формальними.

       Проте за вищевикладеними обставинами справи  існують і інші підстави для відмови у задоволенні апеляційної скарги. Так   за ст.   4 Типового Закону ЮНСІТРАЛ (https://uncitral.un.org/sites/uncitral.un.org/files/media-documents/uncitral/ru/07-87000_ebook.pdf), яка має назву «Відмова від права на заперечення»: “Сторона, яка знає про те, що яке-небудь положення цього Закону, від якого сторони можуть відступати, або яка-небудь вимога, згідно з арбітражною угодою, не були дотримані, і проте продовжує брати участь в арбітражному провадженні, не заявивши заперечень проти такого недотримування без невиправданої затримки, а якщо для цього передбачено будь-який строк, то протягом цього строку вважається такою, що відмовилась від свого права на заперечення”.

    Аналогічне правило викладене у ст.32 Регламенту ЮНСІТРАЛ (  https://uncitral.un.org/sites/uncitral.un.org/files/media-documents/uncitral/ru/21-07998_ebook_r.pdf ),

     У ст. 5 Європейської Конвенції з арбітражу (https://uncitral.un.org/sites/uncitral.un.org/files/media-documents/uncitral/ru/register_texts_vol_ii.pdf) також сказано  про те, що заперечення щодо відсутності або недійсності арбітражної угоди не можуть бути висунуті на більш пізній стадії арбітражного розгляду, а також у державному суді при зверненні до нього з проханням про розгляд справи по суті або про виконання арбітражного рішення.

          Саме так вищевикладені правила міжнародного арбітражу були застосовані Касаційним цивільним судом у постановах від 06.02.2019 року   у справі про скасування рішення арбітражу № 761/5425/16 ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/79805738) та від 15.09.2022 р. у справі про надання дозволу на виконання  рішення арбітражу № 824/213/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/106354165)  щодо зауважень сторони до складу арбітражного суду після розгляду справи арбітражним судом.  Ці дії сторони були визнані  касаційним судом  зловживанням правом та таким, що не відповідають принципу добросовістності .

          Про застосування міжнародних правил арбітражу до третейського розгляду спорів в Україні сказано у п.3.2 Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі №1-3/2008 .

            Огляд застосування цього правила іноземними та  українськими державними судами  викладений  у висновку Української Арбітражної Асоціації  (http://arbitration.kiev.ua/Uploads/Admin/20171026%20%20LG%20Ant%20Yapi%20Amici%20Curiae%20Brief.pdf)

              Докази відсутності у  третейського суду компетенції  розглядати спір, які заявлені відповідачем після прийняття рішення третейського суду та про які він не заявляв під час третейського розгляду справи,  не є підставою для скасування цього рішення – див постанову Касаційного цивільного суду від 11.01.2024 р у справі № 824/119/23  https://reyestr.court.gov.ua/Review/116291142

  Цей висновок касаційного суду відповідає міжнародним правилам арбітражу – ст.4 Типового Закону ЮНСІТРАЛ https://uncitral.un.org/sites/uncitral.un.org/files/media-documents/uncitral/ru/07-87000_ebook.pdf) та  ст.32 Регламенту ЮНСІТРАЛ (  https://uncitral.un.org/sites/uncitral.un.org/files/media-documents/uncitral/ru/21-07998_ebook_r.pdf ),

про застосування якого в Україні сказано у п.3.2 Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі №1-3/2008 .

          Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду від 06.02.2019 р оку у справі 761/5425/16-ц

(https://reyestr.court.gov.ua/Review/79805738 )

Третейському суду також підвідомчі спори про стягнення санкції за невиконання договору іпотеки.

01.06.23 р Касаційний цивільний суд постановою у справі № 824/14/23 про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду прийняв рішення про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду про стягнення боргу за кредитом виданим кредитною спілкою фізичної особі , оскільки кредит надавався позичальнику не на споживчі цілі, тому цей спір підвідомчий третейському суду ( див. тут). Касаційний суд також визнав, що третейському суду підвідомчі спори про стягнення санкцій за невиконання умов договору іпотеки, оскільки ці спори не відносяться до спорів щодо нерухомого майна, які не підвідомчі третейському суду.

Аналогічний висновок про підвідомчість цих спорів міститься у постанові Касаційного цивільного суду від 18.04.18 р. у справі № 755/26774/14 про скасування рішення третейського суду (див. тут).

Зміст правовідносин, які виникають між сторонами кредитного договору укладеного юридичною особою із фізичною особою визначається з мети, на яку видавався та використовувався кредит (див. правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 14.09.2016 року у справі № 6-223цс16 про стягнення заборгованості за кредитом наданим банком фізичної особі тут).

Керуючись цими висновками третейський суд при АІФБ розглядає позовні вимоги кредиторів-юридичних осіб до позичальників–фізичних осіб, якщо кредит не надавався та не використовувався на споживчі потреби та вимоги про стягнення санкції за невиконання умов договору іпотеки.

На рішення третейського суду за цими позовами апеляційний суд видає виконавчі листи (див. ухвали Київського апеляційного суду
від 20.11.20 р. у справі № 824/169/20 – перейти,
від 18.05.23 р. у справі № 824/67/23 – перейти,
від 23.05.23 у справі № 824/74/23 – перейти,
від 13.06.23 у справі № 824/69/23 – перейти,
від 03.07.23 у справі № 824/72/23 – перейти,
від 20.07.23 у справі № 824/88/23 – перейти,
від 24.07.23 у справі 824/92/23 – перейти.

При оскарженні аналогічних рішень третейського суду апеляційний суд посилається на законодавче визначення споживчих договорів та відмовляє у скасуванні аналогічних рішень див., наприклад, ухвалу Київського апеляційного суду від 26.06.23 у справі №824/30/23 – перейти.

Апеляційний господарський суд закрив провадження у справі про видачу наказу на виконання цього рішення третейського суду, посилаючись на непідвідомчість господарському суду справи за участю фізичної особи.

Касаційний господарський суд скасував це рішення посилаючись на те «Що до юрисдикції господарських судів належать спори щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобовязання, якщо сторонами цього основного зобовязання є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці.

При цьому, субєктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобовязання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. А відтак, і розгляд заяви про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду відповідно до пункту 11) частини першої статті 20 ГПК України відноситься до юрисдикції господарських судів» (див. постанову Касаційного цивільного суду від 06.09.22 р. у справі № 873/51/22).

Нагадуємо, що Третейський суд при Асоціації «Інформаційно-фінансового бізнесу» є універсальним судом, який розглядає будь-які спори, що виникають із цивільних та господарських правовідносин у будь-якій сфері, за винятком категорій спорів, передбачених ст. 6 ЗУ «Про третейські суди».
Суд розглядає спори за участю юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, фізичних осіб – поручителів, інших фізичних осіб за договорами, які не є споживчими, наприклад , договорами між фізичними особами.

17.02.2016 року цивільна палата ВСУ у справі № 6-2743цс15 зробила правовий висновок про те, що ухвали суду про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду не підлягають оскарженню, оскільки у ЦПК ці ухвали не включені до переліку ухвал, що підлягають оскарженню окремо від рішення суду.

Відповідно до ст.56 Закону України «Про третейські суди» та правового висновку ВСУ від 17.02.2016 року цивільні суди сформували єдину практику відмови у прийнятті або закритті провадження ( у випадку помилкового відкриття провадження) за скаргами на ухвали судів про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду.

Відповідно до ст. 255 Господарського процесуального кодексу ухвала про видачу наказу на виконання рішення третейського суду також не включена до переліку ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду.

Посилання у ч.ч. 3, 5 ст.356 ГПК на можливість апеляційного оскарження ухвали про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду не є нормою, яка зобов’язує апеляційний суд розглянути цю скаргу, оскільки у п.4 ч.5 ст. 260 ГПК прямо передбачено повернення судом апеляційної скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду.

Останніми у 2015 році тлумаченням Конституційного Суду України п.8 ч.3 ст.129 Конституції України щодо забезпечення апеляційного оскарження рішень суду Конституційним Судом України підтверджена неможливість апеляційного оскарження певних рішень суду не тільки у випадку прямо встановлених законом, але і у разі коли неможливість апеляційного оскарження певних рішень випливає з урахуванням змісту пов’язаних між собою процесуальних норм (див Рішення Конституційного Суду України від 31.03.2015 року № 2-рп/2015).

У даної справі такими нормами є ст. 56 Закону України «Про третейські суди» та ст.255 ГПК, п.4 ч.5 ст. 260 ГПК.

Аналогічний висновок про неможливість оскарження ухвал, які не включені до переліку ухвал, що підлягають оскарженню окремо від рішення суду, обґрунтований цивільними судами і тім, що у заявника існувала можливість захистити свої права у іншій спосіб (див. постанову Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 12.09.2018 у справі №752/1016/17 ).

Стосовно неможливості апеляційного оскарження саме ухвал суду про видачу виконавчого документу на рішення третейського суду Касаційний цивільний суд також посилається на можливість заявника захистити свої права шляхом оскарження рішення третейського суду або шляхом визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню (див., наприклад, ухвалу Касаційного цивільного суду від 29.07.20 року у справі № 803/75/20).

Більш того, Велика Палата Верховного Суду у справі № 623/3792/15-ц оскарження ухвал, які не підлягають оскарженню окремо від рішення суду розцінює як прояв зловживання процесуальними правами (див. п.26 ухвали Великої Палати ВС від 04.07.2018 року у справі №.623/3792/15-ц ). На це звертав увагу Касаційний цивільний суд саме у справі про оскарження видачі виконавчого листа на рішення третейського суду (див. ухвалу КЦС від 09.11.20 року у справі № 755/5346/15-ц).

Розгляд скарг на ухвали про видачу наказу на ухвали господарського суду суперечить і принципу остаточності та визначеності рішення як складових верховенства права, оскільки надає боржнику після розгляду справи про скасування рішення третейського суду право фактично двічі оскаржити рішення третейського суду, шляхом оскарження ухвали господарського суду про видачу наказу на виконання рішення третейського суду, що за наслідками тотожне скасуванню рішення третейського суду. Ця практика суперечить і принципу процесуальної економії, оскільки дозволяє відповідачу штучно подвоювати процес встановлення однакових обставин у справі про скасування рішення третейського суду і у справі про видачу наказу на виконання рішення третейського суду при апеляційному оскарженні ухвали суду про видачу наказу. Підстави для не видачі наказу на виконання рішення третейського суду (ст.355 ГПК) співпадають із підставами для скасування рішення третейського суду (ст.350 ГПК). Тому, оскарження в апеляційної інстанції ухвали про видачу наказу на рішення третейського після розгляду справи про скасування рішення третейського суду призводить до повторного розгляду аналогічних обставин ( ст.355 ГПК), які раніше розглядались господарським судом у справі про скасування рішення третейського суду ( ст.350 ГПК). Відповідно до п.п. 82,83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 року у справі № 522/1528/15-ц «штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим» та свідчить про «прагнення позивача переглянути у нової справі судові рішення прийняті в інший справі».

17.02.2016 року цивільна палата ВСУ у справі № 6-2743цс15 зробила висновок про те, що ухвали суду про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду не підлягають оскарженню, оскільки у ЦПК ( у редакції 2004 року) ці ухвали не включені до переліку ухвал, що підлягають оскарженню окремо від рішення суду.

Після вищевказаного правового висновку ВСУ від 17.02.2016 року апеляційні та касаційні цивільні суди сформували єдину практику відмови у прийнятті або закритті провадження ( у випадку помилкового відкриття провадження) за скаргами на ухвали місцевих судів про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду, див., наприклад ухвали ВССУ від 02.03.2016 року у справі № 755/17167/15 http://reyestr.court.gov.ua/Review/56280675, від 26.07.2017 року у справі № 755/7778/13 http://reyestr.court.gov.ua/Review/67962511, від 25.10.2017 року у справі № 55/11358/16 http://reyestr.court.gov.ua/Review/70144362.

У нової редакції ЦПК та ГПК ухвала про видачу виконавчого документу на рішення третейського суду також не включена до переліку ухвал, які підлягають оскарженню окремо від рішення суду ( див. ст.353 ЦПК, ст.255 ГПК). Відповідно до п.4 ч.5 ст.357 ЦПК України , п.4 ч.5 ст. 260 ГПК апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Помилково відкриті провадження за скаргами на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду відповідно до п. 8 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» № 12 від 24.10.2008 року підлягають закриттю.

Після набрання чинності нової редакції ЦПК апеляційні та касаційні цивільні суди продовжили практику застосування правового висновку ВСУ від 02.03.2016 року див., наприклад ухвали Київського апеляційного суду від 23.08.2018 року у справі № 755/14268/15 , від 07.12.2018 року у справі № 755/6330/16-ц, постанову Касаційного цивільного суду від 07.11.2018 року у справі № 6-5656/11, ухвали Касаційного цивільного суду від 17.01.2019 року у справі № 796/186/2018 http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250199, від 25.01.2019 року у справі № 755/6330/16 http://reyestr.court.gov.ua/Review/79573161, від 11.04.2019 року у справі № 755/9500/15 http://reyestr.court.gov.ua/Review/81138947, від 13.05.2019 року у справі № 6-258/11 http://reyestr.court.gov.ua/Review/81796184

Посилання у ч.5 ст.487 ЦПК, ч.5 ст.356 ГПК лише на випадок оскарження, а у ч.ст.356 ГПК и на можливість апеляційного оскарження ухвали про видачу виконавчого документу не є нормою, яка зобов’язує суд розглянути цю скаргу, оскільки у п.4 ч.5 ст.357 ЦПК, п.4 ч.5 ст. 260 ГПК прямо передбачено повернення судом апеляційної скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду.

Ухвала про видачу виконавчого документу не міститься і у переліку ухвал , які можуть бути оскаржені у касаційному порядку ( ст.389 ЦПК, ст.287 ГПК) . Відповідно суд на підставі п.1 ч.2 ст.394 ЦПК або п.1 ч.1 ст.293 ГПК відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на цю ухвалу (див. ухвалу Касаційного господарського суду від 16.04.2018 року у справі № 910/8253/17 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73410628) або закриває помилково порушену справу див. ухвалу Касаційного цивільного суду від 17.01.2019 року у справі № 796/186/2018 http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250199.

В обґрунтування можливості апеляційного оскарження ухвал про видачу виконавчих листів на рішення третейського суду апелянти та господарські суди іноді посилаються на передбачене Конституцію України право на апеляційне оскарження, а також на рішення Конституційного Суду України 2007-2010 років.

Проте з останнього з цього питання Рішення Конституційного Суду України від 31.03.2015 року № 2-рп/2015 http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/ndf/2-rp/2015.pdf випливає, що встановлене у п.8 ч.3 ст.129 Конституції України можливість апеляційного оскарження рішень суду, крім випадків встановлених законами слід розуміти таким чином, що випадки неможливості апеляційного оскарження певних рішень (ухвал) суду можуть встановлюватися не тільки прямим приписом закону про неможливість апеляційного оскарження певних рішень (ухвал), а і – з урахуванням змісту пов’язаних між собою процесуальних норм.

Аналогічний висновок про неможливість оскарження ухвал, які не включені до переліку ухвал, що підлягають оскарженню окремо від рішення суду та у випадку коли у заявника є можливість захистити свої права у іншій спосіб міститься у постанові Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 12.09.2018 у справі №752/1016/17.

Коментар застосування Рішення Конституційного Суду України від 27.01.2010 року № 3-рп/2010 з цього питання надано також у пп.23,24 ухвали Великої Палати ВС від 04.07.2018 року у справі №.623/3792/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/75149540.

У випадку прийняття ухвали про видачу виконавчого документу у боржника є можливість захистити свої права у іншій спосіб шляхом подання заяви про скасування рішення третейського суду, наслідком якого є видача виконавчого документу або шляхом подання заяви про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, про що сказано в ухвалі ВССУ від 02.03.2016 року у справі № 755/17167/15 http://reyestr.court.gov.ua/Review/56280675, ухвалах Касаційного цивільного суду від 17.01.2019 року у справі № 796/186/2018 http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250199 та від 25.01.2019 року у справі № 755/6330/16 http://reyestr.court.gov.ua/Review/79573161.

Загальновідомо, що неможливе оскаржити окремо від рішення державного суду і виконавчий документ, виданий на це рішення. Цей виконавчий документ можливо лише визнати таким, що не підлягає виконанню за правилами ст.432 ЦПК або ст.328 ГПК України.

Розгляд скарг на ухвали про видачу виконавчого документу суперечить не тільки ст.56 Закону України «Про третейські суди», а і принципам остаточності та визначеності рішення як складових верховенства права, оскільки

• надає боржнику права фактично двічі оскаржити рішення третейського суду: спочатку оскаржити рішення третейського суду, а потім оскаржити ухвалу про видачу виконавчого документу задоволення якої тотожне для заявника скасуванню рішення третейського суду.
• надає боржнику можливість фактично оскаржити рішення третейського суду не у 90 денний строк від дня прийняття рішення, а – у значно більший строк відрахований від дати прийняття ухвали про видачу виконавчого документу на рішення шляхом оскарження цієї ухвали.

Оскарження ухвали суду про видачу виконавчого документу після оскарження рішення третейського суду суперечить і принципу процесуальної економії, оскільки підстави для відмови у видачі виконавчого документу співпадають з підставами для скасування рішення третейського суду (див. ч.3 ст.51, ч.6 ст.56 Закону України «Про третейські суди»), вимагає повторного розгляду одних і тих самих обставини, що відповідно до ч.4 ст. 82 ЦПК та ч.4 ст.75 ГПК не потребує повторного доказування.

У справі № 623/3792/15-ц Велика Палата Верховного Суду оскарження ухвал, які не підлягають оскарженню окремо від рішення суду розцінює як прояв зловживання процесуальними правами (див. п.26 ухвали Великої Палати ВС від 04.07.2018 року у справі №.623/3792/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/75149540. Аналогічний висновок зроблений і в ухвалі Касаційного цивільного суду від 13.05.2019 року у справі № 6-258/11 http://reyestr.court.gov.ua/Review/81796184, у якої розглядалась скарга на ухвалу про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду.

Таким чином, з урахуванням змісту пов’язаних між собою процесуальних норм, Рішення Конституційного Суду України від 31.03.2015 року № 2-рп/2015 http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/ndf/2-rp/2015.pdf, ухвали Великої Палати ВС від 04.07.2018 року у справі №.623/3792/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/75149540 ухвала суду про видачу виконавчого документу на рішення третейського суду не підлягає апеляційному та касаційному оскарженню.